Вижити під ударом РПГ. Історія українського воїна Василя Погоріляка, позивний «Потєряшка»

Є історії, які неможливо вигадати.

Їх не пишуть сценаристи, адже вони народжуються там, де кожна секунда може стати останньою.

Саме такою історією поділився український військовий Погоріляк Василь Олександрович, позивний «Потєряшка».

У козацьких переказах про характерників часто згадували дивовижні випадки, коли вони виходили живими з, здавалося б, безнадійних ситуацій. Наші предки пояснювали це по-різному: Божою опікою, незламною силою духу або особливою долею. Минули століття, але й сучасна війна часом залишає після себе події, які важко пояснити лише холодною логікою.

Нижче — розповідь самого Василя. Вона майже не потребує літературних прикрас, адже справжні переживання завжди сильніші за будь-які художні образи.

Вижити під ударом РПГ

Один із випадків, після якого я сам не раз запитував себе, як залишився живим, стався у Серебрянському лісництві під Кремінною.

Я знаходився на спостережному посту та стежив за противником. Поруч був мій напарник. Він сидів біля входу в бліндаж і курив.

Усе сталося миттєво.

Раптом у мене потемніло в очах, заклало вуха, а в палець на нозі ніби з усієї сили вдарили молотом. Навколо здійнялася хмара пилу й піску. Я майже нічого не бачив. Пісок був усюди, навіть скрипів на зубах.

У наш спостережний пункт влучив постріл із РПГ-7.

Я крикнув напарнику, що мене, здається, зачепило, але відповіді не почув.

Коли пил трохи осів і стало можливо щось розгледіти, я побачив його біля входу в бліндаж. Він лежав нерухомо.

Я кинувся до нього. Побратим не дихав.

У той момент я практично забув про власне поранення. Однією рукою почав затягувати його всередину бліндажа, а другою намагався дотягнутися до радіостанції.

Коли затягнув його в укриття, побачив страшне поранення обличчя — у нього була тяжко пошкоджена щелепа.

Я посадив його на коліна, обпер головою об ящик так, щоб забезпечити можливість дихати.

І він почав дихати.

Саме цей момент я пам’ятаю найкраще.

Через деякий час побратим прийшов до тями.

Я передав по радіостанції, що у нас є важкопоранений і що сам я також поранений, але легко. Незабаром до нас прийшла допомога, і побратима евакуювали.

Лише тоді я згадав про власну ногу.

У черевику було мокро. Я роззувся і побачив, що маленький уламок влучив у палець та розколов ніготь навпіл.

Обробив рану, перев’язав її, і лише тоді адреналін почав відступати. Мене трусило всього.

Під ранок із позиції вивели й мене та доправили до медичного пункту.

Пізніше хлопці розповіли одну деталь, від якої й сьогодні стає моторошно.

Після вибуху весь спостережний пункт був усіяний слідами від уламків. Стіни, перекриття й усе навколо було посічене металом. А там, де в момент вибуху стояв я, залишилася лише вузька смуга, якої уламки майже не торкнулися.

Чому сталося саме так, я не знаю.

Можливо, це була випадковість. Можливо, усе вирішили кілька сантиметрів. А можливо, є речі, які людина просто не здатна пояснити.

Мені уламок лише розколов ніготь.

А побратим, попри надзвичайно тяжке поранення, теж вижив.

Згодом йому зробили протезування щелепи, і сьогодні він уже вдома.

Для мене це найважливіший фінал цієї історії.

Того дня ми обоє могли залишитися в Серебрянському лісі назавжди.

Але обоє повернулися.

Коли легенди перегукуються із сучасністю

У козацьких літописах і народних переказах про козаків-характерників нерідко згадували дивовижні випадки, коли вони виходили живими з найнебезпечніших ситуацій. Для когось це були легенди, для когось — прояв Божої опіки, а для когось — символ незламної людської волі.

Сьогодні ніхто не стверджує, що сучасні воїни володіють якимись надприродними здібностями. Проте війна інколи залишає після себе історії, які важко пояснити лише випадковістю. Саме тому розповіді про сучасних українських захисників так часто перегукуються зі старими козацькими переказами.

Історія Погоріляка Василя Олександровича не потребує містичних пояснень. У ній є значно важливіше. У найкритичніший момент він думав не про себе, а про пораненого побратима, зробив усе можливе, щоб урятувати йому життя, а після всього пережитого продовжив служити Україні.

Саме такі люди в усі часи користувалися найбільшою повагою серед українського козацтва. Не через красиві слова чи легенди, а через готовність брати відповідальність, допомагати іншим і залишатися вірними своєму обов’язку.

Подання на почесний козацький титул «Козак-характерник»

Історико-просвітницьке товариство «Козацькі Титули» вважає, що бойовий шлях Погоріляка Василя Олександровича, позивний «Потєряшка», є гідним почесного козацького титулу «Козак-характерник».

Це не нагорода за один окремий епізод. Це символічна громадська пошана людині, яка неодноразово проходила через смертельну небезпеку, проявила мужність у бою, врятувала життя побратима та після всього пережитого продовжує служити Україні.

Ми переконані, що саме такі люди є живим продовженням давніх козацьких традицій. Вони не шукають слави, але своїми вчинками заслужили повагу сучасників.

Докладніше про почесний титул «Козак-характерник», інші почесні козацькі титули та створення персональних фамільних гербів можна дізнатися на нашому сайті.

FAQ

Хто такий Козак-характерник у сучасному розумінні?

Це почесний козацький титул, який символічно надається людям, що проявили виняткову мужність, незламність, професійну майстерність і відданість Україні.

Чому Погоріляк Василь Олександрович представлений до цього титулу?

Його бойовий шлях, особиста мужність, порятунок побратима, численні бойові випробування та подальша служба є прикладом людини, яка заслужила громадську пошану.

Чи пов’язаний титул із містичними віруваннями?

Ні. Сьогодні титул «Козак-характерник» має символічний характер і уособлює незламність, силу духу, військову майстерність, відповідальність і готовність служити Україні.

Свої обирають своїх.

Твоє ім’я в історії України.