Коли родова пам’ять повертається. Історія Юрія Никончука

Є подарунки, які дивують.

Є подарунки, які залишаються в пам’яті на багато років.

А є такі, що ніби з’єднують кілька століть в одну історію.

Саме такою стала історія Юрія Никончука — військовослужбовця Збройних Сил України.

Ще задовго до війни він чув у своїй родині одну й ту саму розповідь. Старші говорили, що серед предків Никончуків були козацькі сотники, а ще раніше — курінні отамани.

Подібні перекази передавалися не з книжок. Їх пам’ятали в родині. Вони переходили від дідів до онуків, від батьків до дітей. Як це часто буває, із роками губилися окремі подробиці, але головне залишалося незмінним — пам’ять про своїх предків.

Чи можна сьогодні документально підтвердити кожне покоління цього родоводу? Поки що ні.

Без ґрунтовного архівного дослідження було б неправильно стверджувати, до якої саме гілки козацької старшини чи української шляхти належав рід Никончуків.

Проте сама ця історія заслуговує на увагу. Адже є місця в Україні, де подібні родинні перекази нерідко виявляються не легендами, а відправною точкою для серйозних історичних відкриттів.

Край, де шляхту пам’ятали століттями

Житомирське Полісся — один із небагатьох регіонів України, де феномен околичної шляхти зберігся до наших днів. Дослідники описують десятки сіл навколо стародавнього Овруча та Коростеня, у яких поколіннями жили окремі шляхетські роди. У Бехах жили Бехи, у Ходаках — Ходаківські, у Васьковичах — Васьківські, у Меленях — Меленівські. Ці родини часто жили поруч століттями, зберігаючи пам’ять про своє походження, навіть коли втратили колишні привілеї. 0

Етнографи відзначають, що околична шляхта Житомирщини довгий час зберігала особливу самоідентичність. Навіть у ХІХ і ХХ століттях багато родин пам’ятали свої родові перекази, підтримували тісні зв’язки між спорідненими сім’ями та свідомо берегли пам’ять про предків. Саме ця пам’ять нерідко переживала зміни держав, революції та радянські репресії. 1

Продовження — частина 2.

Родинна пам’ять, яка пережила століття

Саме Житомирщина є одним із небагатьох куточків України, де родинні перекази про шляхетське або козацьке походження нерідко знаходять підтвердження в архівах. Історики та етнографи вже багато років досліджують феномен так званої околичної шляхти — невеликих родових громад, які століттями жили поруч, зберігаючи свої прізвища, традиції та пам’ять про предків. 0

Навколо стародавнього Овруча й Коростеня існували десятки таких поселень. У Бехах жили Бехи, у Ходаках — Ходаківські, у Васьковичах — Васьківські, у Меленях — Меленівські. Часто ці села отримували свої назви саме від родів, які населяли їх поколіннями. Навіть коли змінювалися держави, зникали давні привілеї, а документи губилися під час воєн і революцій, залишалося те, що виявилося міцнішим за папір, — родова пам’ять. 1

Етнографи звертають увагу, що околична шляхта Житомирського Полісся довго зберігала власну ідентичність. Навіть живучи звичайним селянським життям, люди пам’ятали, ким були їхні предки. У багатьох родинах передавалися розповіді про військову службу, шляхетські грамоти, козацьку старшину, участь у захисті рідної землі. Після встановлення радянської влади про таке походження часто воліли мовчати, але сімейні перекази продовжували жити. 2

Саме тому розповідь, яку почув у дитинстві Юрій Никончук, зовсім не виглядає випадковою. У його родині з покоління в покоління передавали, що серед предків були сотники, а ще раніше — курінні отамани.

Ми не маємо права називати це встановленим історичним фактом без ґрунтовного генеалогічного дослідження. Архіви ще можуть відкрити нові сторінки історії цього роду, а можуть поставити перед дослідниками нові запитання.

Але є одна річ, яка не потребує архівного підтвердження.

Юрій не забув історію своєї родини.

Більше того — коли Україна знову опинилася перед смертельною загрозою, він, як колись його можливі предки, став на захист своєї держави.

Минуло кілька століть. Зникли полки, сотні й курені Гетьманщини. Змінилися кордони, армії, зброя і навіть сама держава.

Не змінилося лише головне — завжди знаходяться люди, які готові захищати свою землю.

Сьогодні Юрій Никончук є військовослужбовцем Збройних Сил України. І саме в цьому полягає найсильніший символізм його історії. Незалежно від того, що ще відкриють майбутні архівні пошуки, він власним життям уже продовжив традицію служіння Україні.

Продовження — частина 3.

“`3

Коли символ знаходить свою людину

У козацькій державі сотник був значно більшим, ніж військовий командир.

Він очолював сотню — не лише бойовий підрозділ, а й адміністративну одиницю Гетьманщини. Сотник відповідав за оборону, порядок, судочинство, організацію служби та безпеку людей, які жили на ввіреній йому території. Це була посада великої довіри, яку спочатку здобували авторитетом серед козаків. 0

Саме тому слово «Сотник» ніколи не означало лише військове звання. Воно було символом відповідальності, честі, лідерства і служіння громаді.

Коли історико-просвітницьке товариство «Козацькі Титули» ухвалює рішення про надання почесного козацького титулу, воно не встановлює шляхетського походження і не відтворює історичні посади.

Ми продовжуємо давню українську традицію громадської пошани. Відзначаємо людей, які власним життям заслужили повагу своїх сучасників.

Саме тому рішення Козацького Кошу надати Юрію Никончуку почесний козацький титул «Вельмишановний Пан Сотник» має особливий зміст.

З одного боку — військовослужбовець Збройних Сил України, який сьогодні захищає свою державу.

З іншого — родинна пам’ять, що зберегла розповіді про предків-сотників і курінних отаманів.

Ми не знаємо, чи підтвердять майбутні архівні дослідження кожну ланку цього родоводу. Але знаємо інше: є речі, які вимірюються не лише документами.

Людина може успадкувати прізвище.

Може успадкувати родинні перекази.

А може успадкувати головне — готовність у вирішальний момент стати на захист своєї землі.

Саме це сьогодні зробив Юрій Никончук.

Почесний козацький титул у його випадку — це не спроба довести походження. Це знак поваги до людини, яка своїми вчинками продовжує найкращі традиції українського лицарства.

Після рішення Козацького Кошу ім’я володаря заноситься до Реєстру козацької старшини України, а для нього індивідуально створюється персональний фамільний герб, який реєструється у Козацькій геральдичній канцелярії та отримує офіційний геральдичний опис — блазон.

Так народжується не просто красивий церемоніальний набір. Народжується родинна реліквія, яка залишається в сім’ї на багато поколінь і нагадує дітям та онукам про людину, яку свого часу відзначили за честь, служіння Україні та громадську повагу.

FAQ

Чи потрібно документально підтверджувати шляхетське або козацьке походження?

Ні. Почесний козацький титул не є підтвердженням походження. Він надається як символічна громадська пошана за життєвий шлях, служіння Україні та особисті заслуги.

Чому Юрію Никончуку було надано саме титул «Вельмишановний Пан Сотник»?

Тому що цей титул історично символізує відповідальність за людей, лідерство, честь і готовність захищати свою землю. Саме ці якості вбачає Козацький Кіш у його життєвому шляху.

Що відбувається після надання почесного козацького титулу?

Володаря заносять до Реєстру козацької старшини України, а для нього створюється персональний фамільний герб, який реєструється у Козацькій геральдичній канцелярії та отримує офіційний блазон.

Чому родинна пам’ять має таке значення?

Бо саме вона поєднує покоління. Навіть коли документи втрачені, пам’ять про предків допомагає людям відчувати відповідальність перед своєю родиною, своєю землею та своєю державою.